Історія України – це і ті теми, про які знають всі, і білі плями, які маловідомі широкому загалу українців. До останніх можна віднести становище українців за польських часів в ХХ ст. Мабуть, і ви чули про пацифікацію, нищення українських культурних установ, осадництво. А як щодо охорони здоров’я: доступності лікарів, ліків, медичних закладів на західноукраїнських землях в цей період. Чи, зокрема, на території Тернопільщини. Напевно, у більшості можуть бути певні припущення, але достеменної інформації немає. А тому спробуємо заповнити цю прогалину у знаннях з історії Тернопільщини. Детальніше про медицину Тернополя та воєводства розповість видання iternopolyanyn.com.
Події війни та післявоєнне десятиліття
За австрійських часів територія Галичини мала недостатньо розвинену промисловість і населення займалося переважно сільським господарством. А так як Тернопільщина і загалом весь галицький край знаходився на околиці імперії, то й влада вкладати сюди кошти не поспішала. Тим більше в такі сфери, як освіта та медицина. Тож стан останньої був на низькому рівні і спричиняв значні страждання населення.
Події І світової війни, визвольних змагань українського народу, радянсько-польської війни, короткочасної більшовицької окупації Тернопільщини в 1920 р. (читайте про Галицьку республіку тут) принесли території Тернопільщини численні руйнування. А тому медичне забезпечення населення краю відкотилось ще далі назад і залишалось в незадовільному стані протягом 20-х рр. ХХ ст. Тим більше, що польська окупаційна влада, захопивши цю територію і провівши перепис населення, не поспішала вкладати кошти в розвиток Тернопільщини.
Основні хвороби цього періоду
А це сприяло тому, що зруйнована медико-санітарна система не могла протистояти поширенню епідемічних захворювань в краї, а отже, це призвело і до складної демографічної ситуації. Серед хвороб, які були поширеними в цей період на території Тернопільщини та Буковини, були різні види тифу, важкі форми грипу, що в народі називали «іспанкою». Зазначені хвороби призвели до значних втрат серед місцевого населення. У дітей виникали і поширювались дитячі інфекційні захворювання: дифтерія, скарлатина, кір, коклюш. Смертність від дифтерії і скарлатини була досить високою і в окремі роки досягала до 15% від усіх хворих. Щоб побороти ці хвороби, необхідно було б проводити імунізацію, особливо серед дітей, що переважно не робилося. В той же час широко проводилась вакцинація лише проти натуральної віспи. Досить слабкою виглядала дезінфекційна справа. Не володіла медицина в той час і достатньо ефективними лікарськими засобами, вакцинами і сироватками. Тому досить розповсюдженими серед населення краю були дизентерія, черевний, висипний, поворотний тифи, туберкульоз, низка дитячих повітряно-крапельних інфекцій – скарлатина, кір, коклюш, дифтерія, епідемічний паротит, вітряна віспа та ін.
Якщо в 1928 р. на туберкульоз хворіли 829 осіб, то через 10 років їх кількість становила 915, тобто зросла на 10,4 %. Водночас збільшилася смертність від туберкульозу: 584 особи в 1928 р. проти 1410 осіб у 1938 р., що вказує на зростання цього показника на 42,4 %.
Чому лікування було неефективним
Однією із причин низької ефективності лікування був недостатній рівень матеріально-технічного забезпечення медичного обслуговування: на все Тернопільське воєводство працював лише один рентгенапарат; на кожних 1000 осіб припадало лише 0,61 ліжка в лікарнях.
У Тернополі, де функціонувала лише одна лікарня на 170 осіб і періодично працювали 5-7 лікарів, щороку від туберкульозу помирало до 120 осіб. У 1939 р. в Тернополі в лікарні вже було 200 ліжок і її обслуговували 7 лікарів і 10 медсестер. Також тут існував «медичний осередок для бідних», де працювали 3 лікарі. Лікування було платним: за перебування в лікарні протягом доби хворий повинен був платити 5-8 зл., а за хірургічну операцію – до 300 зл. І це при заробітках звичайного робітника 2 злотих в день.
На 1938 р. у Тернопільському воєводстві працювали 374 лікарі, або 1 лікар на 3,5 тис. населення. Із 17 повітів Тернопільського воєводства, де проживало 1,5 млн населення, лише в 9 повітах були лікарні. Внаслідок цього лише в 1936 р. зареєстровано 5336 захворювань, в результаті яких померло 928 осіб, або 17,4 %, що є критичним показником.
Забезпеченість лікарськими кадрами не відповідала ніяким вимогам. Абсолютна більшість лікарів працювала у містах, де на одного лікаря припадало 832 жителі, тоді як у сільській місцевості один лікар обслуговував близько 20 тис. населення. На одного лікаря-стоматолога припадало 37,5 тис. жителів. Основною фігурою у наданні медичної допомоги залишався приватний лікар.
Аптечних установ, які перебували в руках приватних власників, у західноукраїнському регіоні нараховувалося 376 одиниць, у тому числі 175 – у сільській місцевості. Вкрай низьким було забезпечення населення медикаментами: одна аптека обслуговувала в середньому 20 тис. осіб.
Ситуація ускладнювалася злиденністю населення, ігноруванням лікування. Те, що хворі на гострі інфекційні захворювання залишались вдома вдома спричинило розповсюдження епідемій. Бідні верстви населення через плату за медичні послуги, дорожнечу ліків за медичною допомогою взагалі не звертались. А якщо звертались, то в крайніх випадках, на фініші захворювання, коли на позитивний результат лікування годі було сподіватися.
Дії влади для покращення ситуації в медицині
Розпочнемо з того, що польська влада керувала медициною за допомогою Міністерства охорони здоров’я. Відповідно при воєводствах були створені відділи охорони здоров’я, діяли також повітові лікарі, каси хворих, приватні медичні заклади та приватні лікарі. Ця структура й обслуговувала населення. Деякі медичні заклади утримувалися благодійними товариствами, релігійними громадами. За польських часів позитивом було те, що існувало соціальне забезпечення населення. А тому тернополяни мало право на державну охорону праці, певні категорії соціального страхування, пенсійне забезпечення.
З боку влади важливими у питаннях боротьби з епідеміями на той час були організаційна і просвітницька робота. Просвітницька робота санітарної служби полягала у розповсюдженні листівок з рекомендаціями для населення, як уникнути епідемій, у розробленні інструкцій щодо виявлення та лікування хворих тощо. Однак такі дії не були підсилені поліпшенням добробуту населення, добрим і повноцінним харчуванням, високими заробітками, що сприяло б цілковитому оздоровленню краю. Старше покоління населення було надто консервативним чи просто байдужим, коли йшлося про різкі зміни в побуті й особисту гігієну.
З метою зменшення ризику проникнення різних інфекцій через кордон, 20 грудня 1922 р. у Варшаві між Польщею і Румунією було підписано Санітарну конвенцію, згідно з якою сторони зобов’язувалися негайно інформувати одна одну про виникнення вогнищ інфекційних хвороб, характер епідемії, її місце, кількість хворих та вжиті заходи.
Як допомагали населенню українські лікарі
Недоліки державної системи охорони здоров’я намагалися покращити українські лікарі та громадські діячі. А тому вони засновували лікарські об’єднання, як Український горожанський комітет (виконував функції Українського Червоного Хреста) та Українське товариство допомоги емігрантам із Центральної й Східної України, Українське гігієнічне товариство. Останнє товариство створило свої філії в найбільших містах Галичини, мало амбулаторії, диспансери, здійснювало просвітницьку роботу, популяризувало медичну літературу, видавало журнал, статті, боролося з алкоголізмом і палінням.
Отже, ситуація в медичній сфері Тернопільщини 100 років назад була кепська. Може й тому населення радо вітало більшовицькі війська у вересні 1939 р.? Як би там не було, але дуже швидко тернополяни про це пожалкували.
