Українське село 100 років назад – це не те, що зараз. Тут були відсутні блага цивілізації без яких ми не можемо собі уявити своє життя. В той же час селяни, особливо ті, що жили біля міст чи залізниць, спостерігали за модою і приносили нові віяння в село. Це проявлялось в одязі та архітектурі. Прогляньмо, як це було, за інформацією видання iternopolyanyn.com.
Селянська хата
Як зазначає дослідник Олег Малярчук, типова тернопільська хата виглядала так: долівка була вимазана глиною. Переважно жовтою. Інколи білою. Багаті мали дерев’яну підлогу. Переважно смерекову чи навіть дубову. Також в кожній хаті стояла глиняна піч, яка часто займала третину кімнати. А кімнат в хаті було не багато. Частіше всього була одна. Також крім кімнати, де й відбувалося все життя: відпочинок, харчування, дозвілля сім’ї – хата мала сіни, які вже на початку ХХ ст. почали використовуватись в якості місця для приготування їжі. Або як пекарня.
Але повернемось до печі. Піч використовувалась як місце для спання всієї сім’ї. А тому вона була важливим елементом інтер’єру помешкань. На печі гріли та готували їжу, а також вона мала естетичне і духовне навантаження, бо з печі на сім’ю дивилися ікони Богородиці, лики святих: Миколая, Варвари, Катерини. Також піч прикрашалась елементами народної творчості, а тому вона була пронизана мудрістю, оптимізмом, алегорією та сарказмом: музиканти, весілля, бійки, ревнощі, танці. Поряд з піччю знаходився запічок. Він використовувався для складання подушок. Під час свят це місце вбирали у вишивані поволоки.
Також інтер’єром хати були лави, крісла, кушетка з одягом, бамбетель. Останнє – це таке дерев’яне ліжко-диван. Воно використовувалось для спання вночі та для сидіння вдень. В Галичині його використання припадає на ХІХ – поч. ХХ ст. На бамбетель клали сінник і на ньому спали. Водночас він виконував функцію скрині. Адже кришкою-віком прикривали висувну шухляду лежак, яка вимощувалась соломою.
Стіл стояв навпроти дверей, біля стіни. Біля печі, а саме під комином, знаходилась виїмка, ніша, яка використовувалась для вставлення скіпки, що горіла та давала світло у кімнаті. Інколи господарі хати мали гасові лампи і підвішували їх за гак в стелі. Що вже говорити про електричне освітлення. Його мали переважно багаті люди і то в містах. Але з часом, в ХХ ст., на Волині та Галичині, куди входила і Тернопільщина, з’являлися невеликі електростанції чи промислові підприємства, які використовували електрику або ж навіть мали гарячу воду. А отже, ці блага цивілізації отримували і нечисленні мешканці населених пунктів Тернопільщини.
Стіни
Стіни селянської хати Тернопілля прикрашались, крім образів, квітами, як васильок, барвінок, сухоцвітами різних видів. Від входу до стіни розміщували полицю для посуду – мисник. Його інколи прикрашали різьбою. Там стояли розмальовані тарелі. Переважно глиняні, але також зустрічалися фарфорові. Заможні тернополяни використовували шафу-буфет (креденс). Ці меблі та посуд вказували на заможність та бідність сім’ї, а також культурний і моральний дух господарів. Мешканці Тернопільщини нерідко виставляли на видному місці часописи з «Просвіти» як ознаку приналежності до товариства та відображення грамотності сім’ї.
Свята, вечорниці та розваги
Важливе місце відігравала Пилипівка або Різдвяний пост. Він відзначався за 6 тижнів до Різдва. До цього часу всі роботи в полі мали бути завершені. З цього часу дівчата та господині розпочинали прясти пряжу. Прясти в той день ніхто не починав, бо «хто пряде на Пилипа, той голий як липа». Вміла робітниця могла, працюючи зранку і до світанку, напрясти півмотка. 1 моток мав 12 пасем, а 1 пасмо – 10 чисниць, а 1 чисниця – 30 ниток. Робота була важкою і про це навіть свідчить вірш Павла Грабовського «Швачка». Пам’ятаєте?
«Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…
Боже, чи довго тягти?
З раннього ранку до пізньої ніченьки
Голкою денно верти»
Загалом зима проходила в жінок за цією роботою. За цей період пальці стиралися до крові, адже зимові вечори були присвячені роботі.
Пряли за допомогою веретена, намотавши волокно в кудель. Техніка з інших країн, яка б могла допомогти в цій праці, була фактично відсутня. Німецькі пряльні машинки тільки набирали популярності. І не кожен мав кошти на їх купівлю.
Саме на Пилипівку дівчата домовлялися, в якій хаті будуть сходитися на вечорниці. Мати, якщо й відпускала доньку на вечорниці, то просила напрясти хоча б 2 пасма. В іншому випадку грозила покаранням. Дівчата збиралась на вечорниці не для розваг, а для роботи. А саме для прядіння. Туди ж приходили хлопці. Дівчата купували на всіх гас, що було видно. І пряли та розважались піснями та забавами далеко за північ. Таким чином «зав’язувались весілля».
Крім, розваг на вечорницях в селі цікавими були розповіді старших людей, які пам’ятали старі часи, лихоліття, добро та зло. Цікавими були для розповідей люди, які побували в інших краях чи «служили при войську в жовнірах, були на войні». Їх розповіді навіть передавались іншим поколінням.
Пошиття та прання одягу
Селяни шили легкий одяг та білизну з власного полотна. Також тканина ставала в нагоді під час пошиття постільної білизни та всього, що необхідне для господарства.
Прали в річці. Але перед тим золили одяг в діжці, яку видовбували з цільного стовбура дерева (в яку засипали попіл, заливали окропом та ще й притискали каменем, щоб зберігалася температура). Далі жінки прали одяг в річці і сушили на сонці. Після того він ставав білим.
Прасування відбувалось маглівницею. Це така ребриста та вузька дошка. Допомагав також макогін. На нього намотували одяг і він зберігав свіжий та духмяний запах.
Чоловічий одяг
Чоловіча частина Тернопільщини одягалась в штани поверх яких опускалась сорочка. Мали довге волосся та вуса. Волосся стригли «під макітру». На голові чоловіки мали капелюхи. Переважно солом’яні. Якщо ж хтось не мав, то будь-хто міг запитати: «Хто в тебе, сину, вмер?».
Взимку чоловіки мали грубі шапки, що розкочували на вуха, на тіло одягали кожух, сірачину або гуньку (схожу на куртку, але підшиту хутром чи тканиною).
Жіночий одяг
Жінки одягалися в полотняні сорочки та довгі спідниці. Штани вони не могли носити. До зими ходили босі. В чоботи взувалися лише до церкви. І то, це робили лише багаті. Інколи, хто не мав чобіт, одягали личаки з липового лика. Інколи одних чобіт вистачало на все життя. Особливо це стосувалося жінок.
Мода і тернопільські села
Вплив європейської та міської культури змушували селян, які жили біля Тернополя чи інших міст змінюватися. Перш за все, це відбивалося в одязі. Продаж чогось місту чи робота там вважалася негативним явищем. За це такі люди критикувались. Свідомі односельці «вперто з цим боролися». Можливість заробляти гроші спричинила зміни в одязі. Чоловіки перестали ходити в конопляному полотні та капелюхах з соломи, юхтових чоботах, а шукали можливостей одягнутися по міському.
Жінки також одягалися в оксамитові й плюшеві спідниці, лляні вишивані сорочки, квітчасті запаски, сардачки і жупани, вовняні крайки і хустки. Дорогою прикрасою початку ХХ ст. на Тернопільщині були намиста. Такі правдиві коралі коштували від 50 -100 доларів і могли стати прикрасою дівчини, яка йшла заміж. «Виправа молодої» не раз коштувала 500 і більше злотих».
Отже, тернопільське село на початку ХХ ст. повільно змінювалось. А що ви застали з того, що було перелічене? Що можете розповісти з побуту селян Тернопілля?
