1 Квітня 2023

Де жили, як роважались та в що одягались наші бабусі та дідусі в тернопільських селах в 20-30-х роках ХХ ст.

Related

Функціональні можливості кухонного блендера

За допомогою блендера можна урізноманітнити страви та напої, а...

Як вибрати бензиновий генератор

Сучасні люди чудово знають, що при постійних відключеннях електрики,...

Історії війни: волонтер з Тернополя на передовій захищає Україну від окупантів

Українське законодавство передбачає можливість багатодітним батькам отримати звільнення від...

Share

Українське село 100 років назад – це не те, що зараз. Тут були відсутні блага цивілізації без яких ми не можемо собі уявити своє життя. В той же час селяни, особливо ті, що жили біля міст чи залізниць, спостерігали за модою і приносили нові віяння в село. Це проявлялось в одязі та архітектурі. Прогляньмо, як це було, за інформацією видання iternopolyanyn.com.

Селянська хата

Як зазначає дослідник Олег Малярчук, типова тернопільська хата виглядала так: долівка була вимазана глиною. Переважно жовтою. Інколи білою. Багаті мали дерев’яну підлогу. Переважно смерекову чи навіть дубову. Також в кожній хаті стояла глиняна піч, яка часто займала третину кімнати. А кімнат в хаті було не багато. Частіше всього була одна. Також крім кімнати, де й відбувалося все життя: відпочинок, харчування, дозвілля сім’ї – хата мала сіни, які вже на початку ХХ ст. почали використовуватись в якості місця для приготування їжі. Або як пекарня.

Але повернемось до печі. Піч використовувалась як місце для спання всієї сім’ї. А тому вона була важливим елементом інтер’єру помешкань. На печі гріли та готували їжу, а також вона мала естетичне і духовне навантаження, бо з печі на сім’ю дивилися ікони Богородиці, лики святих: Миколая, Варвари, Катерини. Також піч прикрашалась елементами народної творчості, а тому вона була пронизана мудрістю, оптимізмом, алегорією та сарказмом: музиканти, весілля, бійки, ревнощі, танці. Поряд з піччю знаходився запічок. Він використовувався для складання подушок. Під час свят це місце вбирали у вишивані поволоки.

Бамбетель. Фото з сайту Вікіпедія

Також інтер’єром хати були лави, крісла, кушетка з одягом, бамбетель. Останнє – це таке дерев’яне ліжко-диван. Воно використовувалось для спання вночі та для сидіння вдень. В Галичині його використання припадає на ХІХ – поч. ХХ ст. На бамбетель клали сінник і на ньому спали. Водночас він виконував функцію скрині. Адже кришкою-віком прикривали висувну шухляду лежак, яка вимощувалась соломою.

Бамбетель. Фото з сайту Вікіпедія

Стіл стояв навпроти дверей, біля стіни. Біля печі, а саме під комином, знаходилась виїмка, ніша, яка використовувалась для вставлення скіпки, що горіла та давала світло у кімнаті. Інколи господарі хати мали гасові лампи і підвішували їх за гак в стелі. Що вже говорити про електричне освітлення. Його мали переважно багаті люди і то в містах. Але з часом, в ХХ ст., на Волині та Галичині, куди входила і Тернопільщина, з’являлися невеликі електростанції чи промислові підприємства, які використовували електрику або ж навіть мали гарячу воду. А отже, ці блага цивілізації отримували і нечисленні мешканці населених пунктів Тернопільщини.

Коеденс. Фото з сайту Вікіпедія

Стіни

Стіни селянської хати Тернопілля прикрашались, крім образів, квітами, як васильок, барвінок, сухоцвітами різних видів. Від входу до стіни розміщували полицю для посуду – мисник. Його інколи прикрашали різьбою. Там стояли розмальовані тарелі. Переважно глиняні, але також зустрічалися фарфорові. Заможні тернополяни використовували шафу-буфет (креденс). Ці меблі та посуд вказували на заможність та бідність сім’ї, а також культурний і моральний дух господарів. Мешканці Тернопільщини нерідко виставляли на видному місці часописи з «Просвіти» як ознаку приналежності до товариства та відображення грамотності сім’ї.

Свята, вечорниці та розваги

Важливе місце відігравала Пилипівка або Різдвяний пост. Він відзначався за 6 тижнів до Різдва. До цього часу всі роботи в полі мали бути завершені. З цього часу дівчата та господині розпочинали прясти пряжу. Прясти в той день ніхто не починав, бо «хто пряде на Пилипа, той голий як липа». Вміла робітниця могла, працюючи зранку і до світанку, напрясти півмотка. 1 моток мав 12 пасем, а 1 пасмо – 10 чисниць, а 1 чисниця – 30 ниток. Робота була важкою і про це навіть свідчить вірш Павла Грабовського «Швачка». Пам’ятаєте?

«Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…

Боже, чи довго тягти?

З раннього ранку до пізньої ніченьки

Голкою денно верти»

Загалом зима проходила в жінок за цією роботою. За цей період пальці стиралися до крові, адже зимові вечори були присвячені роботі.

Пряли за допомогою веретена, намотавши волокно в кудель. Техніка з інших країн, яка б могла допомогти в цій праці, була фактично відсутня. Німецькі пряльні машинки тільки набирали популярності. І не кожен мав кошти на їх купівлю.

Саме на Пилипівку дівчата домовлялися, в якій хаті будуть сходитися на вечорниці. Мати, якщо й відпускала доньку на вечорниці, то просила напрясти хоча б 2 пасма. В іншому випадку грозила покаранням. Дівчата збиралась на вечорниці не для розваг, а для роботи. А саме для прядіння. Туди ж приходили хлопці. Дівчата купували на всіх гас, що було видно. І пряли та розважались піснями та забавами далеко за північ. Таким чином «зав’язувались весілля».

Крім, розваг на вечорницях в селі цікавими були розповіді старших людей, які пам’ятали старі часи, лихоліття, добро та зло. Цікавими були для розповідей люди, які побували в інших краях чи «служили при войську в жовнірах, були на войні». Їх розповіді навіть передавались іншим поколінням.

Пошиття та прання одягу

Селяни шили легкий одяг та білизну з власного полотна. Також тканина ставала в нагоді під час пошиття постільної білизни та всього, що необхідне для господарства.

Фото з сайту Вікіпедія

Прали в річці. Але перед тим золили одяг в діжці, яку видовбували з цільного стовбура дерева (в яку засипали попіл, заливали окропом та ще й притискали каменем, щоб зберігалася температура). Далі жінки прали одяг в річці і сушили на сонці. Після того він ставав білим.

Фото з сайту Вікіпедія

Прасування відбувалось маглівницею. Це така ребриста та вузька дошка. Допомагав також макогін. На нього намотували одяг і він зберігав свіжий та духмяний запах.

Чоловічий одяг

Чоловіча частина Тернопільщини одягалась в штани поверх яких опускалась сорочка. Мали довге волосся та вуса. Волосся стригли «під макітру». На голові чоловіки мали капелюхи. Переважно солом’яні. Якщо ж хтось не мав, то будь-хто міг запитати: «Хто в тебе, сину, вмер?».

Взимку чоловіки мали грубі шапки, що розкочували на вуха, на тіло одягали кожух, сірачину або гуньку (схожу на куртку, але підшиту хутром чи тканиною).

Жіночий одяг

Жінки одягалися в полотняні сорочки та довгі спідниці. Штани вони не могли носити. До зими ходили босі. В чоботи взувалися лише до церкви. І то, це робили лише багаті. Інколи, хто не мав чобіт, одягали личаки з липового лика. Інколи одних чобіт вистачало на все життя. Особливо це стосувалося жінок.

Мода і тернопільські села

Вплив європейської та міської культури змушували селян, які жили біля Тернополя чи інших міст змінюватися. Перш за все, це відбивалося в одязі. Продаж чогось місту чи робота там вважалася негативним явищем. За це такі люди критикувались. Свідомі односельці «вперто з цим боролися». Можливість заробляти гроші спричинила зміни в одязі. Чоловіки перестали ходити в конопляному полотні та капелюхах з соломи, юхтових чоботах, а шукали можливостей одягнутися по міському.

Жінки також одягалися в оксамитові й плюшеві спідниці, лляні вишивані сорочки, квітчасті запаски, сардачки і жупани, вовняні крайки і хустки. Дорогою прикрасою початку ХХ ст. на Тернопільщині були намиста. Такі правдиві коралі коштували від 50 -100 доларів і могли стати прикрасою дівчини, яка йшла заміж. «Виправа молодої» не раз коштувала 500 і більше злотих».

Отже, тернопільське село на початку ХХ ст. повільно змінювалось. А що ви застали з того, що було перелічене? Що можете розповісти з побуту селян Тернопілля?

.,.,.,.