Тернополяни справедливо гордяться своїми земляками: Соломією Крушельницькою, Богданом Лепким, Йосифом. Перлем, Ярославом Стецьком, Софією Стадниковою, Володимиром Барвінським та десятками інших. Але також наше місто відвідали, працювали тут інші відомі українські діячі, які вклали час та зусилля, щоб Тернопіль став кращим. Один з них – Микола Біляшівський, видатний український археолог, депутат І-ї Державної Думи Російської імперії, громадський діяч та людина, яка під час І світової війни займалася допомогою населенню та охороною і збереженням пам’яток культури на Тернопільщині. Детальніше про цю неординарну особистість розповість видання iternopolyanyn.com.
Трохи цікавих подробиць з біографії діяча
Як зазначає дослідник Л. Дідух, Микола Біляшівський народився в Умані в 1867 р., а навчався в Києві. Його вчителями були В.П. Науменко, на той час редактор щомісячного історичного журналу «Киевская старина», та Микола Петров, в майбутньому академік Української академії наук. В університеті святого Володимира (сьогодні – це університет імені Тараса Шевченка) його навчали такі відомі науковці як Володимир Антонович та Адріан Прахов. Після закінчення вузу М. Біляшівський очолював археологічні експедиції по всій Україні (на той час не можна було говорити Україна, а вживали термін Південна Росія), зокрема детально дослідив пам’ятки міста Родні на Княжій горі неподалік Канева. Сьогодні знахідки цього міста знаходяться в колекціях музеїв Києва, Чернігова, Москви, Парижа.
Протягом кількох років видавав за свої гроші журнал «Археологічний літопис Південної Росії». Майже 20 років очолював Київський міський художньо-промисловий і науковий музей (тепер Національний музей історії України та Національний художній музей України). В 1906 р. він став одним з українців, які були обрані до І-ї Державної Думи Російської імперії. Це був перший демократично обраний парламент цієї імперії. Разом з багатьма іншими українцями М. Біляшівський вступив до складу Української парламентарної громади – фракції українців, які вимагали розширення мовних, освітніх, земельних, виборчих прав українців. Дума проіснувала 72 дні і була розпущена царем, але українці здобули там важливий досвід державної діяльності.
В 1910 р. Біляшівський став одним із засновників Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтв. А в період світової війни 1914-1918 рр. вступив на військову службу і займався охороною пам’яток історії та культури у Галичині та Буковині. А тепер детальніше про його діяльність на Тернопільщині.
Всеросійський союз міст
Микола Біляшівський, незважаючи на досить поважний вік, в 1914 р. став військовим. Впевнені, що він це зробив не по своїй волі. Хоча, можливо, таким чином хотів допомогти населенню окупованих Росією територій та врятувати історичні артефакти, які могли бути знищені в жорнах війни, що охопила світ. А тому в 1914 р. Біляшівський став членом комітету Всеросійського союзу міст Південно-Західного фронту і працював на фронті у медико-перев’язочному відділі. Організація, куди він вступив, була доброчинною і не мала відношення до уряду. Спочатку вона займалася допомогою пораненим російським солдатам, надавала містам обладнання для госпіталів (зокрема ліжка), обладнувала санітарні потяги, організовувала розподільчі та харчові пункти на шляху руху таких потягів, передавала армії медикаменти, білизну, теплі речі, готувала та відправляла в певні місця персонал.
І-світова війна і Тернопільщина
Ця організація працювала на різних ділянках фронту: Кілецькому, Варшавсько-Сувалкському і Галицько-Буковинському. На останній і працював М. Біляшівський, в якості уповноваженого організації для допомоги населенню, яке постраждало від війни. Російська армія часто так робить: спочатку починає війну, а потім надає допомогу населенню. Так було 100 років назад, так є і сьогодні. На той час, в 1914 р., російські війська захопили всю Галичину і Буковину, а отже, і Тернопільщину. Серйозних боїв тут не було, адже австрійська армія спочатку відступила за Серет, далі до Стрия, а потім влаштувала кругову оборону в Перемишлі. Тим не менше, допомога була потрібна.
Роль М. Біляшівського в допомозі населенню
Після вступу російської армії на територію Галичини, Буковини та Закарпаття доброчинні організації ставили собі за мету допомогу жертвам війни. В цих організаціях важливу роль відігравала інтелігенція Києва та інших підросійських на той час регіонів. Головою Комітету Південно-західного фронту Всеросійського союзу міст став волинський поміщик і український діяч, барон Ф. Штейнгель. До речі, теж колишній депутат І Думи. Не вмів говорити українською мовою, але в свій час зупинив виступ М. Грушевського, який говорив до нього російською, і попросив продовжити українською.
Завдяки такому керівнику сотні українських лікарів, інженерів, студентів змогли долучитися до громадсько-організаційної роботи. На околицях Києва виникли «захоронки» (виховничо-навчальні заклади) для дітей галицьких біженців. Це були перші українські школи в підросійській Україні.
М. Ф. Біляшівський писав: «Вживаючи всіх можливих заходів, щоб спинити виселення та внести якийсь лад в біженську лаву, годуючи, організовуючи медичну допомогу, даючи притулок дітям і матерям… Союз допомагав усім мешканцям Галичини, до якої б нації чи «орієнтації» вони не належали». Так було відкрито госпіталі у Новоселиці, Чернівцях і Радауці, створювались притулки-яслі, де дітей 1-2 класу навчали грамоти та рукоділля, школи для дітей 3-6 класів у Чернівцях.
З часом виникло питання забезпечення роботою мешканців окупованих територій, а тому в тилу фронту, який проходив по Тернопільщині, було відкрито цілий ряд майстерень, де шили, латали білизну, а потім і мистецько-промислові майстерні, в яких працювали вишивальниці. Такі майстерні було відкрито в Тернополі, Микулинцях, Збаражі, Теребовлі, Чорткові, Озерянах, Борщеві, Ягольниці, Устечку, Городенці, потім і в Коломиї, Косові, Делятині, Надвірній і Снятині. А пізніше на Буковині. Крім майстерень існували й роздаткові пункти, куди селянки могли прийти і отримати роботу, матеріал для неї, продукти харчування.
Уповноважений з охорони пам’яток культури
Також Російська академія наук призначила Миколу Федотовича уповноваженим з охорони пам’яток культури Галичини та Буковини. А тому він збирав пам’ятки культури і займався дослідженням у царині народного мистецтва Галичини й Буковини. Результатом його діяльності стала книга «Народне мистецтво Галичини й Буковини», яка вийшла в Києві в 1919 р. В книзі про ці часи, а також, можливо, про тернополян, М. Біляшівський писав:
«Душа народна таїть у собі безмежну силу творчих можливостей, і їх не можна консервувати, – писав учений, – треба було дійсно наблизитися до самого-самого джерела народної творчості, до джерела, що часто ховалося під землею, треба було пірнути в саму гущавину народної маси, треба було стати піонерами в справі вишукування кладу».
Щоб отримати ці речі народного побуту, українські митці об’їздили всі околиці міст і сіл Галичини, перемальовували, фотографували, збирали по клаптиках старосвітське вбрання та посуд, скуповували те, що можна було купити в біженців, дідів-гончарів, різьбярів. Далі ці речі оброблялися, сортувалися в майстернях і відправлялися в музеї.
Отже, події І-світової війни – це не лише битви і героїзм, це також допомога, підтримка постраждалим, збереження пам’яток культури та побуту і загалом написання історії цього складного для населення періоду життя.
