Територія Західної України тривалий час була територією під владою Речі Посполитої, далі Австрії, Австро-Угорщини і знову Польщі. У зв’язку з певною близькістю до Європи та життя поряд з окупантами, колонізаторами, визискувачами, але такими, що мали європейське походження ці землі і це населення мали звичаї та традиції відмінні від інших територій України. Нам важливо їх знати і розуміти, адже це частина нашої культури, самобутності, частка української нації. А тому детальніше про цей аспект культури сільського населення Тернопільщини розповість видання iternopolyanyn.com.
Відносини між людьми в тернопільському селі
Як повідомляє дослідник Олег Малярчук, відносини між людьми в західноукраїнському суспільстві були складнішими, ніж наприклад відносини: селянин – пан, місто – село. Для поляків ці землі завжди були і залишаються сьогодні землею “гайдамаків”, Хмельниччини, бунту, а це означало, що тут не бажали вписувати у визначені суспільні порядки. Пізніше, вже в ХХ ст., це протиставлення набуло нових рис. Адже на початку ХХ ст. відбулось протистояння між поляками та українцями під час україно-польського протистояння 1918-1919 рр., пізніше під час польсько-радянської війни 1920 р.
Головною проблемою тернопільського села стало протистояння між польськими колоністами, чиновниками, військовими та українським селянством. Поляки бачили українських «хлопів» («бидло» – «робочу худобу»), які все у своєму житті сприймають дуже спрощено і загалом придатні лише до важкої щоденної роботи на землі чи в якості прислуги.
Вплив на село міської культури. Одяг
На життя, побут та відносини тернопільського села значний вплив мала культура та побут міста. Тернополя, Чорткова, Бережан, Заліщиків чи інших, які у вказаний час стрімко розвивалися, а отже були привабливим місцем для селянської молоді. Майже з кожної селянської хати в межах навколо Тернополя, хтось відбував “щоденно на працю» як робітник або ходив пішки гостинцем до міста з молоком чи різною городиною «на все готове» (обминали сільську молочарню «Маслосоюзу» й т. ін.). В результаті ця праця та «воження» сільськогосподарської продукції до міста чи таких заробітків така людина вважалася для старших мешканців села негативним явищем. Ці контакти села та міста сприяли деморалізації і впливали на господарство та догляд дітей. Зокрема, можливість заробити більше грошей в результаті роботи в місті дозволяли таким селянам підняти свій матеріальний добробут, а отже вони почали багато грошей витрачати на одяг.
Сільський побут і приватне життя
Долучення до європейського ринку, близькість до міст, залізниці чи автошляхів впливали на побут та приватне життя. Адже в село почали проникати фабричні товари та європейський модний одяг. А це змушувало змінюватися навіть консервативне середовище найвіддаленіших сіл. Першими сприймали нову культуру і поширювали її в селянське середовище сільська інтелігенція та заможні верстви населення.
Так, повсякденними селянськими речами були жорна, якими можна було молоти різне зерно. Але заможні селяни вже цього не робили а возили зерно до млина, щоб перемолоти на біле борошно. Їжу вони готували в горщиках, які переплітались дротом та сушилися на сонці перед хатою. Традиційною селянською стравою була картопля з квашеною капустою з лляною олією. На свято подавали пироги, зупу та кашу. М’яса їли мало. Більше його продавали і заробляли на цьому.
Село жило сезонною роботою. Взимку сіни житла обкладалися теплою шубою з листя. Поруч лежало багато старих речей (хомутів, відер, коліс), які зберігалися без потребу. Село було дуже легко впізнати по його «музиці» – шуму ціпів по снопах, стукоту ткацьких верстатів, тріскоту сікачів, гуркотінню віялок, шурхоту жорен, витріскуванню пранників на річці, чахканню січкарень» .
В селі засуджували торгівлю «гиндель» («гандель»), «жидівський інтерес». А отже, особи, які займались торгівлею часто зустрічали насмішками типу: “на жидівську віру пристав, батьківської зрікся», «як світ-світом, такого дива не виділи аби хлоп збіжжям гиндлював», «хто таке чув, бійтеся Бога», «ти господар до плуга, а не гендлювати», «встид та ганьба для родини», «приступила до нього дурійка» й т. ін. А отже, село міцно трималося своїх давніх традицій і не бажало ї змінювати заради покращення матеріального побуту.
Села часто були схожими між собою. Перш за все полями, які розкинулись навколо і які часто мали схожі назви, що були пов’язані з місцевістю. Як от сіножаттями, лісами, ярами. В полях знаходились громадські джерела за якими доглядали спільно і користувались всі разом. На роздоріжжях стояли кам’яні чи дубові хрести з написами про скасування кріпацтва («хрести свободи»). Такі хрести також на думку селян мали оберігати від всього злого та недоброго. Хутори, присілки та вулиці часто мали назви, які походили від прізвищ родин, які там жили чи першими поселились.
Роль громади в тернопільському селі
Громада займала важливе місце. Вона вирішувала суперечки, обговорювала питання ремонту гребель, доріг, дамб, скотопрогонів, протипожежного стану. Громада з парохом та вчителем часто були автономними відносно офіційної влади. Священних був однією з найшанованіших осіб в селі. До громади входили всі газди. Вони збиралися після відвідин церкви та обговорювали сільські справи. З таких людей створювали громадський суд, який діяв на основі прецедентів, звичаїв та традицій. Найтиповіші справи – бійки хлопців, сварки за межі, поділ спадщини.
Крім, громади в селі важливу та офіційну роль відігравали війти. Громада надавали їм у допомогу кількох радних. Війт, заступники, писар і члени ради обиралися селянами. Писарем часто був сільський вчитель. Його роль була значною, але не такою, як в священника. Влада збирала в селян однорічний державний податок, заготовляли дрова для школи, канцелярії, ремонтували дороги, мости та обороняли село від крадіжок та пожеж. Існували в селі також так звані “сільські судді” або таксатори (інвентарники). Ці люди мали допомагати вирішувати майнові суперечки, як от “надщерблення чужої межі”, “сусідської курки, яка поклювала чуже просо” і так далі.
Рада мала печатку. За австрійців вона містила герб Галичини та напис українською. А за Польщі це було заборонено.
В тернопільських селах важливу роль відігравали спільні роботи – толоки. Так, могли споруджували церкви, народні доми, “Просвіти”, збирати врожай, косили поля немічним чи старим, чи одиноким. Зокрема, в селі Великі Гаї силами громади збудували 4-х класну школу та в 1920 р. церкву. Такі роботи могли завершуватися спільним застіллям. Люди були об’єднанні такими справами, а тому радо потім разом ходили до церкви, на вечорниці. Разом святкували. Так, в селі Вістря Коропецької ОТГ зберігся обряд “Засівання з конем”, де коня заводили до хати. Для цього його привчали до музики, підгодовували зерном та цукром, а також покривали вікнок та тканиною. Звернення до влади були рідкісними.
Отже, тернопільське село в польські часи продовжувало дотримуватись патріархальних та консервативних традицій, які все ж неухильно руйнувались під впливом європейської, міської культури. Українськість села проявлялось в повсякденному побуті, традиціях, звичаях, роботі, ремеслах.
