Сенсації – це важлива частина інформаційного простору. Їх очікують, їх з нетерпінням переглядають і потім ще довго обговорюють. Інколи сенсації отримують друге життя, коли журналісти чи пропагандисти, називайте як хочете, з однієї кричущої звістки роблять другу тільки змінюють локацію. Так, сталося в Тернополі, коли після звістки про матч смерті в Києві, з’явилася інформація про таке ж дійство в Тернополі. З часом ця інформація обросла додатковими чутками. Правда це чи ні, розповість видання iternopolyanyn.com.
Зародження футболу в Тернополі
Як зазначає видання chas.cv.ua та дослідник Тернополя Я. Гулько, футбол відігравав важливу роль для тернополян. Захоплення ним припадає на початок ХХ ст., коли напередодні світової війни постали найбільш відомі футбольні клуби міста: Українське спотове товариство «Поділля», футбольний клуб «Креси», Польський спортивний клуб «Легіон» або «Зарудянка», жидівська «Єгуда» та інші. З цього часу на футбольних полях міста, а це майданчик біля сучасного стадіону, поле біля овочевого ринку ставали місцями запекли футбольних баталій. Після війни футбол знову відродився. В ці роки і до наступної світової війни перевагу в футбольному житті міста мали поляки. Їх футбольний клуб «Креси» об’єднався з футбольним клубом 54-піхотного полку, який стояв в Тернополі і став значно сильнішим. Знаними футболістами «Кресів» були Владислав Балай, Станіслав Біґда, Адам Фрей, Мар’ян Іваніцький та інші.
Значного розвитку за підтримки місцевих українських кооперативних організацій здобуло «Поділля» (Подільський Союз Кооператив, Народна Торговля, Маслосоюз). «Поділля» змагалося в класі «А» і завжди закінчували сезон у верхній частині таблиці, конкуруючи навіть зі знаменитою львівською «Україною». Була надія, що «Поділля» й далі прогресуватиме, але ці надії перекреслила війна. Друга світова війна перервала подальший розвиток нашого товариства й поклала кінець футбольній кар’єрі більшості колишніх змагунів.
Київський слід
Періодично читаючи про події радянсько-німецької війни на очі потрапляє інформація про так званий «матч смерті» в Києві. Радянська, пізніше російська пропаганда зробила із звичайного футбольного матчу драматичну подію. І для цього навіть було знято фільм. Ця подія знайшла відлуння в тернопільській провінції, бо й тут хотілося мати щось схоже. Зокрема, одне з тернопільських видань написало замісту з назвою «Матч смерті грали у Тернополі». І хоча й тут і в Києві окупанти нікого не вбивали за перемогу над ними, але сенсація – є сенсація. Стаття здобула популярність, а тому спробуємо розібратись, що сталося влітку 1943 р. на тернопільських футбольних полях.
Матч в Тернополі
Зустріч між футболістами Тернополя та німецькими авіаторами все ж відбулася. Це правда. Початок їй було покладено приїздом в місто на відпочинок німецьких льотчиків. Проживали вони на вулиці Островського, там де лікувальний корпус лікарні облшкірвендиспансеру. Футбол – це теж відпочинок, а тому командування дало наказ місцевій владі міста протягом 3-х днів розшукати гравців, сформувати команду, провести футбольну зустріч на обладнаному футбольному полі.
Збірну міста становили футболісти популярного до війни українського клубу «Поділля» та польських команд «Легія» і «Креси», а також деякі гравці створеного перед війною клубу «Локомотив».
По місту за два тижні до події розклеїли плакати з повідомленням про товариський матч командами «Люфтваффе» й тернополян. Перед тим тернопільським гравцям дали можливість провести тільки два тренування. Команда ж «Люфтваффе» інтенсивно тренувалася протягом кількох тижнів. На зустріч прийшло багато тернополян. Дорослих та дітей. Центральну трибуну зайняти німецькі вболівальники – солдати з розміщених в місті частин та з області.
Перший тайм матчу
Футболісти з Тернополя вийшли у формі зелено-чорних футболках – кольорах УСТ «Поділля». Основу команди складали: Михась Мосципан – воротар, Петро Муран – капітан, Ярослав Козачок та Олександр Королюк захист, у півзахисті – Ясьо Рахліцький, Володимир Козуб і Богдан Назар, в атаці – Омелян Ращук, Здислав Маркович, Данило Борецький, Казимир В’єпшоник. Наприкінці гри вийшов на поле півзахисник Іван Онисько, який перебував у резерві.
Перша частина матчу пройшла при тотальній перевазі німців. Але тернополяни вистояли. Німецьким гравцям активно допомагали німецькі арбітри. Тільки м’яч потрапляв до тернополян, як звучав свисток, що вказував на порушення правил. Добре грав воротар поляк Михась Мосьципан, гарно себе показав ще один поляк, 19-річний нападник Казимир В’єпшонек, невисокий, але дуже швидкий і спритний. Повністю віддавалися грі українські хлопці Богдан Назар, Здзіслав Маркович, Ярослав Козачок, Іван Ониськота інші.
Друга частина зустрічі
В другій частині матч тернопільські гравці стали сміливішими. Вони почали більше тиснути на німців і раз по разу пробивали по їхніх воротах, адже пробитися крізь монолітний захист німецької команди було доволі складно. Німецька команда була потужною, сильною, високою, а тому легко нейтралізовувала всі атаки. Тернополяни не втрачали надії та більше почали грати в дальні передачі, і швидше переміщатися. Тому ініціатива поступова стала переходити до наших спортсменів. Німецькі футболісти змушені були залучити до гри свіжі сили – чотирьох нових гравців. Останні п’ять хвилин зустрічі стали вирішальними. Атака за атакою провели футболісти збірної Тернополя. Постійні удари з далекої дистанції по воротах німців проводили Маркович та Борецький. За 5 хв. до завершення Маркович перехопив м’яч і через все поле послав Назарові, який прорвався до воріт і перекинув м’яч Борецькому, який прибіг з іншого кінця поля. Володимир Борецький не змарнував шанс і за відстані 20 метрів пробив в лівий нижній кут. А отже, 1- 0.
Головний суддя застиг на місці і не знав, що діяти. Бокові арбітри стояли розгублені, але нічого не заперечували, адже м’яч було забито чесно. А який крик піднявся на стадіоні. Вболівальники забули, що це німці кругом них. Сплеск радості перемоги вирував в їхніх серцях. Суддя додав 7, а за іншими даними 10 хв. Але це не допомогло німцям. Вони покидали поле розгублені, злі, але стримані. Наші футболісти, боячись жорстокої реакції німців на поразку, після матчу одразу ж побігли в парк. Дехто негайно ж виїхав з міста. Однак, переможців не переслідували.
Отже, тернопільський, як і київський матч смерті обійшовся без жертв. Повідомлення в пресі про якусь помсту з боку німців були вигадані. Місцеві жителі про це теж не говорили. Футболісти після матчу навіть пішли на пиво. До кінця окупації ніхто з них не постраждав. Автор переможного гола Д. Борецький загинув під час війни, М. Мосципан і К. В’єпшоник перебралися до Польщі, а інші учасники Тернопільського воєнного футбольного тріумфу жили і працювали в залізничному депо рідного міста. Грали переважно після війни в команді «Локомотив». Команда восени 1945 навіть стала бронзовим призером першості України. Капітан тернополян П. Муран аж до 45-річного віку грав у різних командах міста. Після війни учасники матчу отримали від обласної федерації футболу довічні перепустки на стадіон.
